Гайсинська центральна бібліотека продовжує цикл інформаційних буклетів «Нові імена на карті Гайсина».

   Рішенням 37 сесії Гайсинської міської ради 8 скликання вулицю Комарова перейменовано на вулицю Якова Гандзюка. Хто ж такий Яків Гандзюк?

      Народився Яків Григорович Гандзюк 21 березня 1873 року в селі Багринівці Подільської губернії (нині Літинський район на Вінниччині) у родині відставного артилериста, де, крім нього, було ще четверо дітей. На зламі ХІХ-ХХ ст. Гандзюки своїм коштом збудували першу в селі хату. Після п’яти років навчання у Вінницькому реальному училищі Яків вступив добровольцем до 47-го піхотного полку. І вже за рік дослужився до молодшого унтер-офіцера (молодшого сержанта). У 1895 році закінчив з відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище і отримав звання підпрапорщика. Під час російсько-японської війни у травні 1904 року переведений до 6-го Східно-Сибірського стрілецького полку.

   Указом Урядового Сенату № 1800 від 4.06.1911 року Гандзюку разом з родиною був наданий дворянський титул Російської імперії з правом його передачі нащадкам.

     Із початком Першої Світової війни 1914 року Гандзюк, уже командир батальону, з перших днів у боях.

    Під час Першої світової війни Гандзюк за бойові заслуги був підвищений до полковника, тимчасово командував 146-м піхотним Царицинським полком, пізніше очолив 91-й піхотний Двінський полк.

     Завжди був у перших лавах, надихав своїм прикладом бійців, був вісім разів поранений. З початком революційних подій призначається на посаду бригадного командира 23-ї піхотної дивізії.

   За кілька місяців Яків Гандзюк досягає вершини своєї військової кар’єри — отримує звання генерал-майора й очолює 104-ту піхотну дивізію.

   Пізніше, не без участі генерала, вона стане українізованою — Першою Українською дивізією у складі 1-го Українського корпусу під командуванням генерала Павла Скоропадського — майбутнього очільника і гетьмана Української Держави — дивізія відводиться до Проскурова, де й проводиться українізація. Начальником штабу стає генерал Яків Сафонов, першою дивізією командував Яків Гандзюк, начальником булави (помічником) — полковник Микола Капустянський. До складу дивізії входили 4 полки — Київський імені Б. Хмельницького, Стародубський імені гетьмана Скоропадського, Полтавський імені гетьмана Сагайдачного, Чернігівський імені гетьмана Полуботка.

   Після виходу Скоропадського у відставку, в грудні 1917 року, обіймає посаду командира. Частини корпусу тримували Здолбунів, Рівне, Шепетівку, роззброюючи загони, в яких починалися вагання.

    Під командування Гандзюка частини корпусу відбили наступ більшовиків на Київ із півдня. В районі залізниць Жмеринка-Козятин його підлеглі зупинили і розброїли дві піхотні та одну кавалерійську дивізії, яких вела на Київ більшовичка Євгенія Бош. З цього боку до столиці не могли підійти ніякі червоні частини.

     Про те, що війська Муравьова зайняли Київ і уряд УНР перебазувався до Житомира, командувачу корпусу не було відомо. Разом з начальником штабу генералом Сафоновим та начальником оперативного відділу полковником Гаєвським автомобілем вирушили з Білої Церкви до військового міністра й Секретаріату, аби з’ясувати обстановку й отримати нові накази. На, жаль, без охорони. На під’їзді до столиці загін червоних балтійських моряків оточив їх машину і взяв у полон. На особисту пропозицію Муравйова перейти до більшовиків усі троє відмовились, а Гандзюк сказав. : «Ви помилились, бо ми українці. І нам зрозуміли причини, що змусили вас воювати з нами». Не зумівши українських патріотів схилити на сій бік, Муравйов наказав їх розстріляти. Генерал Гандзюк звернувся до своїх товаришів: «Благати про пощаду цих мерзотників – принизливо для нас. Єдине бажання усім нам – помремо героями!» Генерал розпрощався з кожним, розцілувався: «Як командував українського корпусу виходжу на розстріл першим!»

     Матроси вивели полонених на схил, наказали стати до них спиною, що обурило генерала Гандзюка: «Що! Совість не дозволяє вам дивитись нам в очі!».

    Це були його останні слова. Після залпу всі троє впали… Гаєвського лише легко поранили і, скотившись вниз під прикриттям заростей та вечірніх сутінків він зумів утекти. Пізніше і розповів про останні хвилини життя генерала. Сам Гандзюк теж не був розстелений одразу. Його по-звірячому багнетами добивала матросня. Після загибелі названих командирів корпусу відповідної заміни їм не знайшлось. Згуртоване й міцне з’єднання втратило колишню боєздатність і невдовзі було розгромлено червоними. Коли після вигнання у братській могилі розшукали тіло генерала, на ньому, крім, слідів куль, виявили ще двадцять багнетних ран. Його переховали з військовими почестями на території Свято-Михайлівського Видубовицького монастиря. На могилі встановили дубовий хрест з його іменем. У 1920 році хрест знищили, а могилу зрівняли з землею. Після 1991 року надгробок відновили за сприяння нащадків генерала зі США (Каліфорнія).

   Сучасники генерала, які були добре з ним знайомі, характеризували Якова Гандзюка як освічену на той час людину. Він володів п’ятьма мовами, багато читав, добре орієнтувався у хитросплетіннях тогочасної політики. А ще був людяним до підлеглих і в царський період бачив у них насамперед людей, не терпів зверхнього ставлення до рядових вояків – учорашніх селян. Якби не той фатальний збіг обставин, хто зна, як би склалась доля 40-річного генерала, справжнього сина свого народу, й доля України загалом.

    Його кредо «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити «ва-банк» своє життя, інакше переможцем буде противник» повинно стати кредом сучасних поводарів української держави, її війська.

   Указом Президента України №168/2020 «Про присвоєння почесних найменувань військовим частинам Сухопутних військ Збройних Сил України» з метою відновлення історичних традицій національного війська щодо назв військових частин, за зразкове виконання поставлених завдань, високі показники в бойовій підготовці, а також з нагоди Дня піхоти 59 окремій мотопіхотній бригаді Сухопутних військ Збройних сил України, що дислокується в м.Гайсині, присвоєно найменування «імені Якова Гандзюка».

    Відтоді бригада з гордістю носить ім’я видатного українського військового діяча часів Перших визвольних змагань, одного з перших творців нової української армії.