
Рішенням 37 сесії Гайсинської міської ради №3 від 30 серпня 2022 року вулицю Мічуріна перейменовано на вулицю Симиренків. І ми продовжуємо розповіді про діячів, іменами яких названі вулиці в нашому місті.
Ім’я Симиренків більшість з нас пов’язують з яблуками Симиренка. Але не всі знають що ця видатна сім’я внесла великий вклад в розвиток і інших галузей народного господарства.
В українській історії назбирається немало прикладів успіху, коли працьовитість приносила шалене багатство, але цей випадок унікальний. Дід Федора Симиренка був козаком.
Після відмови присягнути на вірність російській імператриці Катерині ІІ його земля перейшла у володіння графа Воронцова, і волелюбний чоловік за мить став кріпаком, а відповідно, і його сини, і внуки. От Федір миритися з цим не хотів. Він вмовив свого поміщика здати йому в оренду млини. Справи пішли так добре, що за кілька років він ці млини викупив, згодом зароблених грошей вистачило на мрію життя – звільнити себе і своїх синів із кріпацтва.
Підприємлива родина починає торгувати борошном, м’ясом та шкірою, а назбиравши достатньо грошей, 1843 року наважується взятись за нову в ті часи галузь і відкрити цукровий завод. Поки на інших подібних виробництвах працівники випарювали цукор з цукрового соку на сковорідках, завод Симиренків вражав технічними новаціями.
Річ у тім, що син Федора Платон, який вивчав інженерію у Парижі, привіз на батьківщину креслення парового двигуна, що втричі збільшив потужності виробництва. Крім того, Платон запросив 30 французьких інженерів і відкрив машинобудівний завод, де виготовляли парові двигуни для цукроваріння. Конкуренти тим часом й далі їздили за обладнанням до Європи.
Окрім цукру, хороші прибутки надходили і від продажу зерна. Аби швидше його доставляти в одеські порти, 1853 року брати спустили на води Дніпра перший пароплав «Українець» потужністю 50 кінських сил, а незабаром і «Святослав» – 100 к.с.
Пам’ятаючи недавню скруту, новоспечені «цукрові королі», будують для своїх працівників поряд із заводом ціле містечко з лікарнею, школами і навіть театром.
Кожну сім’ю забезпечують окремим будинком з городом, хто ж приїжджав один – мешкав у гуртожитку. Ввечері вулиці освітлювались гасовими ліхтарями, на той час таку розкіш могли собі дозволити лише найбільші міста імперії. Свідком усіх цих новацій став і Тарас Шевченко, коли 1859 року відвідав завод у Млієві.
Поет зізнався, що його вірші більше не наважується друкувати жодне видавництво, а Платон за мить вирішив це питання – виділив 1100 рублів, і вже за рік у світ вийшло третє видання «Кобзаря», що вмістило сімнадцять творів.
Пишався батько й молодшим сином. Василеві вдалося модернізувати свої цукроварні й налагодити виробництво пастили та першого українського мармеладу, який успішно експортували за кордон.
Ці солодкі новинки приносили родині мільйонні статки. Та не всі здогадувалися, що продовж десятки років 10% із заробітку йшли на культуру. Фінансову підтримку отримували М.Коцюбинський, М.Драгоманов, перекладач «Ілліади» П.Ніщинський, а ще українські товариства та видання. Не маючи дітей, Василь заповів усе своє майно (приблизно 10 млн карбованців) комітету, до якого входили Микола Лисенко та Михайло Грушевський, а ті, своєю чергою, мали скерувати їх на потреби української культури. Щоправда за два роки після його смерті більшовики привласнили значну частину цього майна.
Син Платона Левко став провідним садівником – йому вдалося зібрати у маєтку Млієва на Черкащині найбагатшу в Європі колекцію плодових дерев. Лише яблунь там було 900 сортів, стільки ж груш, а ще 350 різновидів черешень і вишень, за що він отримав нагороду у Франції, а його самого називали королем садів. Саме він 1880 року вивів сорт «Ренет Симиренка», який і в наші дні вирощується і продається по всій Україні.
Загинув науковець від кулі чекістів 1920 року, а його сина Володимира – відомого селекціонера плодових дерев – через несприйняття мічурінської біології та хибних генетичних теорій Трохима Лисенка енкаведисти двічі ув’язнювали та зрештою розстріляли 1938 року.
Його дочка Тетяна доклала чимало зусиль на початку 1990-х, аби повернути із забуття історію своєї родини: регулярно приїздила до України, зустрілась із журналістами і таки видала врятовану батькову книгу «Часткове сортознавство плодових рослин».
Тож, бережіть пам’ять про цих видатних людей, якими захоплюється цілий світ.