”Коли я розпочинала #Танцюра120, навіть не уявляла, що він стане таким дорогим для мене. Пісні, люди, щоденні записи, переосмислення, пошуки справжнього навколо себе…  Багато було написано про карантин, як він змінює думки і дії, а тут все разом.

              Сьогоднішній день був повним. Наповненим. Заповненим. Переповненим. Емоціями, піснями, людьми, дітьми, втомою, вітром, думками…

         …Про Танцюру вже наче й досить написано і прочитано. А щоразу він мені відкривається знову. Той факт, що в усьому світі я і моя команда Мокоша знаємо найбільше пісень з його записів, ми вже прийняли і усвідомили. Це очевидно. Бо хто, як не ми? А сьогодні було приємно, що біля БК в Гайсині, коли ми співали ці пісні (звісно, не повністю, бо це було б надто довго), були люди серед глядачів, які ворушили губами, намагаючись з нами співпасти. Це зворушило. Значить, щось відгукувалось.

           Потім була зустріч у бібліотеці. З дітками, з дорослими. Сподіваюся, що після неї в Гайсині більше діток захоче продовжити навчання в “Зозулятах” чи серйозно зайнятися народно-пісенним виконавством, адже ми максимально намагалися показати, що фольклором займатися цікаво, актуально і насправді зовсім не нудно. Зрештою, в кінці відбулася тривала фотосесія, тому очевидно, нам вдалося.

         Музей Танцюри – затишне, охайне, по-домашньому тепле місце. Я тут була не вперше, але мені було приємно знову погостювати.

                                                  Речі, які були важливими для когось, книги,які були б цікавими 

мабуть, лише такій, як я,

мінімалістичний інтер’єр кімнат…

Житло людини, яка горіла в душі, палала піснями, історіями, минулим. Він був саме таким.

             …небо над його могилою було сіро-синім, вершечки дерев майже розсікали важкі хмари, але вони, набубнявілі, все ніяк не розпускалися на землю дощем. Втім, за весь день не впало жодної краплі, хоча передавали зливи і сильний вітер. На цвинтарі було тихо, біля могил прибрано і теж сіро, як у небі. Ми поклали біля пам’ятничка тризну, запалили лампадку, помовчали…  Було спокійно і якось навіть світло на душі. Тут, поруч зі мною була людина, яка для мене не померла, яку я наче знаю, мов давнього друга, якого добре розумію.

           Кущинці зустріли сонцем, холодом. Ми поспівали, трохи пошокували місцевих своїми голосами і репертуаром, але нам не звикати. Це село, де народилася Явдоха Сивак. Вона його любила і воно зберегло її пам’ять, її дух – не в людях, а в природі, в просторі, в землі. Вони ввібрали її тугу, її біль, її незламність, витривалість, різку, але таку веселу вдачу. І ми сьогодні йшли її дорогами, між дерев, які напевне її пам’ятають, повз камені, які бачили її збиті, босі ноги.

                   Зятківці – то на завершення. То на солодке – коли вже виносять сливки і наліснІки. Тут усе відбувалося: зустріч, знайомство, усвідомлення і довгі години, дні, тижні, місяці і роки роботи. Тут вона йому СПІВАЛА… Тут він писав, переписував, перечитував, переспівував, назбирував. Тут складали спадок.

                    Пішли на цвинтар. Хтось сміявся з мене, що мною весь час по цвинтарям носить. Та нема чого сміятись – то щира правда.

Бо саме тут, як ніде більше, видно, чого варті всі наші досягнення, проблеми і переживання.

              Поклонились, подякували за спадок, поклали тризну.

                  Зі мною була книга (вона взагалі завжди зі мною всі ці три місяці) і в цьому моменті вони зустрілися (сподіваюся, не вперше) – співачка і її пісні.

                    Зуїха померла в 1935 році, книгу видали в 1965, а в 2021 я тримаю її в руках, стоячи біля ЇЇ ніг – що більш хвилюючого траплялося зі мною останнім часом?..

                       В центрі села ми співали. Ходили поодинокі люди, вітер зривав хустку, маяв стрічками, відносив наші голоси ген за обрій. Подумалося, можливо востаннє ці пісні звучали тут саме голосом “дивної” Явдохи, яку в селі не розуміли…

              А сьогодні ми стоїмо і співаємо в Зятківцях, де рівно 100 років тому стара Зуїха співала ті самі пісні двадцятирічному юнакові, що точно знав, наскільки цінний скарб перед ним!

                                                           Для мене вони нероздільні – Танцюра і Зуїха.

               Цей унікальний симбіоз міг трапитися лише з ними, лише тоді, лише так. А сьогодні, через ціле століття я можу перекинути місточок і оживити їхню працю. Це дивовижно.

            Я щиро вдячна Станіславу Городинському і  Миколі Ричкову

за організацію цієї поїздки –

для нас вона була дуже важливою.

            Також дуже дякую за гостинність, увагу і приємні емоції працівникам відділу культури, молоді та спорту Гайсинської міської ради, музею фольклору Гната Танцюри, бібліотеки-філії для дітей Гайсинської ЦБС та юним учасникам фольклорного гурту “Зозулята”.

            Окрема сердечна подяка Демидась Аллі Іванівні, завідувачці бібліотекою-філією для дітей Гайсинської ЦБС за супровід наших мандрів!”  – всі ці слова та враження Юлія Андріївна висловила та написала в соціальній мережі фейсбук, на своїй сторніці та  у групі