Рубрики 
3 квітня відзначається 105 річниця від дня народження Олеся Терентійовича Гончара- видатного українського письменника та громадського діяча.
Він не тількипоповнив скарбницю сучасної української культури своїми творами, а й дійсно багато зробив для суспільного життя рідної держави. Тому його ім’ям рішенням сесії Гайсинської міської ради перейменовано вулицю Лермонтова.
Народився Олесь Гончар (Біличенко Олександр Терентійович) 3 квітня 1918 p в с. Ломівка на Дніпропетровщині. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпро) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 року, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій.
Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п’ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів»,
«поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців». Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».
«поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців». Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з’явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка». Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці. Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її. Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з’явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.
Якщо роман «Тронка» приніс авторові премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття. Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю.
Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.
З усім тим, Олесь Гончар одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, дбайливе сприймання багатств духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи й пам’яток минулого. І постійно від своїх слів переходив до справи: 1 квітня 1987 року письменник став одним із засновників Українського фонду культури — першої неурядової доброчинної організації, що і нині діє на ниві відродження національної культури усіх народів, які живуть на теренах України. Твори Гончара перекладали на 67 мов, а Біографічний центр у Кембриджі (Велика Британія) визнав Гончара “Всесвітнім інтелектуалом 1992–1993 років”.
Письменник пішов з життя 14 липня 1995 року. У 2005-му йому посмертно надали звання Героя України. У 2016 році Український інститут національної пам’яті вніс Гончара, який тримав біль пережитого у серці та збагачував українську літературу, у перелік проєкту “Незламні”.
Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава – Українська Народна Республіка. Він як ровесник її прожив з вірою, що вона, хоч і була розіп’ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі.
Він як національний проводир до соборності України поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з синівською думою, що Україна жива… Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор… Доля Олеся Гончара, лицаря красного письменства і світової слави зодчого новелістичного епосу, сама як новела, де слово то будить усю планету соборним дзвоном, то звеселяє степовою тронкою, то сонячно світить символікою нації, то зоріє безсмертною лебединою душею…
