
27 січня відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.
За роки свого панування німецький фашизм перетворив в пустиню цілі краї і області, зруйнував столиці багатьох держав і сотні міст, спалив десятки тисяч сіл і селищ, знищив багато мільйонів людських життів.
З перших днів свого приходу до влади нацисти об’явили євреїв головною причиною всього зла, яке спіткало людство.
Фізичне знищення євреїв в Європі розпочалося після нападу Німеччини на колишній Радянський Союз в червні 1941 року. Під прапором боротьби з євреями фашизм громив, знищував, випалював дух спротиву, дух протесту. Розпочалась небачена людством кривава розправа над мільйонами громадян і в першу чергу, над євреями.
Трагічна сторінка історії України – Голокост – не обминула і наш рідний край.
У липні 1941 року німецько-фашистські війська окупували Гайсин і район. Вони чітко виконували вказівки Гітлера про знищення людей, особливо єврейського населення, і це видно на прикладі Гайсина: тут за роки навали населення зменшилося майже на 10 тисяч чоловік.
Одним із трагічних місць знищення людей стало урочище «Белендіївка» на околиці міста. Сьогодні це урочище вже в межах міста, а тоді в 1941-му, коли вдерлись фашистські нелюди, воно було за містом. Ніхто з гайсинчан і не думав, що глибокий яр карателі із зондеркоманди та їхні місцеві прихвосні перетворять на величезну могилу, місце страти мирних жителів не лише Гайсинського, але й сусідніх районів.
Кати зганяли свої жертви поодинці, групами й цілими колонами. 16 вересня 1941 року, наприклад, німці запропонували гайсинчанам переселитись в спокійніше місце проживання. Коли ж зібралося багато охочих, їх оточили озброєні гестапівці й погнали за місто, у «Белендіївку». Там групами по 60-75 чоловік заганяли в приміщення стрілецького тиру, відбирали документи, цінності й роздягали. Підганяючи групами до яру, дорослих розстрілювали з автоматів, а дітей кидали живцем. Хто намагався вирватися й утекти, того доганяла куля. Того дня було закатовано три тисячі громадян. Наступного дня все повторилося – загинула ще тисяча чоловіків, жінок і дітей.
Спеціальна комісія відразу після звільнення Гайсина 14 березня 1944 року розслідувала і описала трагедію жертв фашизму. Акт, що вмістився на кількох сторінках, не можна читати без сліз на очах. Акт підписали представник військової частини майор Горбунов, лікар Оржеховський, священнослужитель Зарасинський, мешканці міста Галузинський, Главацький, Шварштейн. Комісії довелось розкопати кілька могил, щоб встановити істину. Ось що зафіксували документи:
«За період німецько-фашистської окупації з 24 липня 1941 року по 14 березня 1944 року населення Гайсинського району Вінницької області зменшилось більше, як на 16 тисяч чоловік…»
За час свого панування фашисти розстріляли, закопали живими, повішали, спалили на вогні і закатували більше 10 тисяч чоловік.
Розстріли мирних громадян фашистські варвари проводили за містом в урочищі під назвою «Белендіївка», в ярах, місцях звалки сміття, всіляких нечистот, на Гайсинських хуторах, в лісі на відстані 2-х кілометрів по дорозі до Гайсина. Серед розстріляних – 16 партизанів і підпільників із Гайсина, 50 – із Зятковець, десятки з Кіблича, Гранова, Михайлівки, Шури-Мітлинецької… По-звірячому тут закатовані підпільники А. Забіяка, П. Розуменко, Ф. Щерба.
Політика нацизму щодо євреїв в Україні була цинічною і принизливою. Оскільки євреї становили цілий клас кваліфікованих робітників їх можна було використовувати в рамках спеціальних проектів, потрібно вбивати за допомогою тяжкої праці, у виконанні якої існувала катастрофічна потреба. Використання праці євреїв у таких проектах, як спорудження автошляхів.
Вже серпні 1941 р. офіційні особи рейху прийняли рішення про призначення євреїв для виконання примусової праці, для цього було залучення організації Тодта, напіввійськового формування, функції якого передбачали спорудження військових об’єктів та автошляхів.
Зазвичай офіційні особи ОТ, яких наймали на роботу приватні будівельні фірми, такі як фірма Дорманна, також займали посади в структурі комісаріату і підпорядковувались військовим начальникам. Але вже в 1942 р., коли СС почали переймати на себе функції цивільної адміністрації в проекті DG IV, ОТ почала більш тісно співпрацювати із будівельними інспекціями СС, штаб-квартира яких знаходилась у Вінниці, а передові відділи – поблизу місць спорудження доріг та таборів (таких, як у Гайсині). СС сформували загони поліції безпеки, які контролювали примусову працю на трасі; вони також охороняли об’єкти від партизанських атак.
У серпні 1941 р. офіційні особи ОТ прибули на місце і призначили євреїв для виконання примусової праці. Оскільки багатьох із цих євреїв сильно били або й вбивали під час виконання робіт, інші євреї перестали реагувати на вимогу ОТ щодо залучення до праці. ОТ знайшли робочу силу, яка опиралася менше, в таборах для військовополонених, де захоплені червоноармійці відчайдушно намагалися втекти від страшних умов та забезпечити собі ліпше харчування. У першій половині вересня 1941 р. військові начальники та керівники ОТ у регіоні почали планувати створення семи трудових таборів для будівництва доріг, які мали бути розміщені між Вінницею та Гайсином. Трудові табори для робітників автобану планувалося розмістити через кожні п’ятнадцять кілометрів. Траса DG ІV (яка проходила через Вінницю із заходу на схід) не була новозбудованим шляхом.
Наприкінці XVIII Катерина Велика почала цю дорогу будувати, але у 1941 р. вона далеко не відповідала німецьким стандартам доріг. Німці планували реконструювати існуючу дорогу, розширивши її на вісім метрів, покривши її асфальтом та викопавши стічні канави по боках. За наявності потрібних ресурсів (каменоломень та робочої сили) та у зв’язку із близькістю штаб-квартири Гітлера, окремий відрізок DG ІV, траса, яка з часом мала про- стягнутися зі Львова до Умані, стала пріоритетним завданням.
ОТ найняла вісім підрядників для спорудження відрізка траси Гайсин–Умань у районі Вінниці. Приблизно 3500 українських та 3800 румунських євреїв працювали в цьому місці з 1942 р. по 1944 р. Наприклад, в таборі с.Тарасівка частину в’язнів привезли із трудового табору в Райгородку. В свою чергу в Райгородку працювали євреї із Теплика, які доставлені туди в березні 1942 року. Крім них в таборі Тарасівки працювали євреї із Умані, Христинівки, Гайсина, Немирова, Райгорода.
Станом на кінець березня 1942 р. в управліннях СС з питань будівництва працювали німецькі поліцаї та охоронні батальйони литовського, українського, латиського та козацького шуцманшафтів. Загалом цивільні інженери-німці визначали робочі завдання, а литовські та українські охоронці били робітників, часто досить жорстоко. Представники німецької поліції безпеки та поліції порядку служили комендантами таборів та керували помічниками-охоронцями на кількох відрізках автошляху. Стосунки між працівниками ОТ, німецькими поліцаями та шуцман- шафтом в рамках проекту DG IV загалом були злагодженими, проте не всі цивільні інженери організації ОТ схвалювали методи СС-поліції. Наприклад, коли офіцер СД із Гайсина звернувся до механіка з ОТ Йозефа Радера (працівника фірми «Массенберг-Ессен») з проханням взяти участь у масовому розстрілі, Радер відмовився. Керівник бази фірми «Дорманн» допоміг 200 євреям, дозволивши їм утекти в 1943 р. В іншому випадку посадовець ОТ із цієї ж фірми скаржився на те, що розстріли поблизу територій будівництва знижували продуктивність інших працівників; у відповідь на це СС дали згоду проводити розстріли далеко від будівельних майданчиків.
Окрім постійних рутинних «зачисток» таборів німецькою поліцією та її підлеглими, керівники управління СС з питань будівництва об’єднували зусилля із найближчими структурами зіпо-СД, щоб «вистежувати» євреїв поза таборами. Разом вони проводили масові страти євреїв із сусідніх сіл або з трудових загонів із Румунії чи Угорщини.
Німецькі військові та СС-поліція купували румунсько-єврейських робітників, перевозили їх через річку Буг (німецько-румунський кордон) та змушували працювати в каменоломнях і таборах вінницького регіону. Німці проводили «відбір» після того, як румунські євреї прибували в окуповану Німеччиною Україну. Карл Кленк, працівник місцевої інспекції СС поблизу Вінниці, відзначився як убивця. Він служив гауптвахтмайстером шуцполіції та комендантом табору в Краснопілці й Тивреві. Він не лише мучив та вбивав, він також полював на євреїв у сусідніх населених пунктах.
У Михайлівці, розташованій за дванадцять кілометрів на захід від Гайсина, близько 500 євреїв з України та Румунїі було зігнано у стайню разом із кіньми і корівник. Серед в’язнів Михайлівського табору були фахівці з різних галузей: ремісники і митці, вчені й лікарі – високоосвічені та інтелігентні люди.
Голод, холод, знущання, каторжна робота у жорств’яному кар’єрі не оминули нікого. Невільники добували жорству в місцевому кар’єрі й возили її на дорогу. З приходом осінніх холодів ув’язнених перевели до будівлі місцевої школи, в центрі села. В класах поставили триярусні нари, сяк-так пропалювали грубки. В таких жахливих умовах, як писав очевидець Арнольд Дагані, у своєму щоденнику часів війни, лютували хвороби, а тих, хто не міг підвестися, щоб йти на роботу, з часом відокремлювали і розстрілювали. Окрім дітей, серед робітників була певна кількість жінок. Голод, напевне, був найгіршою формою страждання робітників. Милосердні михайлівчани не могли залишитись осторонь людської біди і страждань. Не дивлячись на суворе попередження не допомагати євреям, селяни все ж спілкувалися з ними. Ховаючись, через колючий дріт передавали молоко і хліб, яйця й картоплю в обмін на якусь одежину, чи просто – від щедрості душі. А якійсь частині полонених допомогли втекти з неволі.
Щоденник Дагані – рідкісне джерело, яке містить багато інформації. У ньому постає незвична суміш злочинців та їхні взаємини на будівництві доріг в Україні: німецьких інженерів та їхніх родин, непримітних есесівців, які прагнули здобути владу, литовських офіцерів у запасі та високопосадовців СС. Незважаючи на різноманітне походження, вони створили жорстоку систему для відбору та вбивства «непридатних» робітників (здебільшого жінок, дітей та ослаблених); вони ніби насолоджувались своєю владою над робітниками, б’ючи їх під час робіт зі спорудження дороги та у гравієвих ямах. Їхнє нелюдське ставлення виливалося у рутинні, а також випадкові акти приниження та вбивства з метою залякування та знищення опору. Дагані згадував, що в Гайсині, наприклад, литовські охоронці переконали німецьких інспекторів убити двох жінок похилого віку, які працювали на спорудженні дороги. Жінки (які були подругами) були здоровими, але в однієї із них була пара міцних зимових чобіт, які охоронці хотіли забрати собі. Їм просто наказали відійти на кількасот метрів від місця роботи; потім один із охоронців застрелив їх. Бригадири ОТ знущалися над робітниками образливими словами, такими як, наприклад, зауваження молодого водія ОТ Ернста Йозефа Геннеса, котрий крикнув до Дагані та інших робітників: «Ви – худоба, яку купив м’ясник. Одного із вас заріжуть сьогодні, інших завтра. До кожного з вас прийде черга». Почувши це, Дагані згодом роздумував у своєму щоденнику: «Те зауваження можна було видати за співчуття. Але чи було це співчуття?».
Ось ще один цинічний факт з того часу. Арнольд Дагані – румунсько-єврейський художник. Німецькі керівники та литовські охоронці, які керували табором, вимагали, щоб Дагані писав їхні портрети. Вони давали йому папір, який Дагані таємно використовував для документування життя та досвіду єврейських робітників.
Найжорстокіше ставились до невільників литовці, які й верховодили в таборі. В’язнів ніхто не називав по імені й прізвищу. Вранці й увечері після праці лише рахували загальну кількість осіб. Хто не мав сили йти на роботу і залишався у таборі – ставав на облік, і приречено чекав останньої днини. Невдовзі, як набиралась група немічних, їх везли на підводі або просто гнали на Лису Гору. Там заздалегідь була викопана глибока і велика яма. Приречені знімали одяг, ставали на дошку, перекинуту над ямою. Лунали постріли і додолу падали тіла, зверху кидалась одежина і частково сипалась земля. Таким чином поступово наповнювалась братська могила.
В село Михайлівка в 1942 році після закінчення робіт по будівництву траси перегнали робітників із таборів села Тарасівки,а також із Ладижина. В жовтні було розстріляно 110 в’язнів. Табір був ліквідований.
Про трагедію єврейського народу під час Другої Світової війни в Михайлівці свідчить лише пам’ятник поставлений у 2005 році. Поруч лісової стежини, серед видолинку в буйних травах, під височенними соснами, стоїть чорна мармурова стела. На ній вибита менора, а нижче напис. «Тут на Лисій горі знайшли свій вічний спокій сотні безневинних євреїв Вінниччини, Бесарабії, Польші, замучених, розстріляних фашистами в робочому таборі села Михайлівки в 1941-1943р.».
Такий же пам’ятний знак стоїть і на узбіччі «Контралісу», неподалік Гайсина, де було розстріляно більше 300 євреїв.
У трудових таборах у Гайсинському районі близько 7000 євреїв померли від непомірно тяжкої праці або були вбиті при ліквідації таборів. Тисячі були вбиті у червні 1943 р. та жовтні 1943 р. у гетто в Хмільнику. За результатами нещодавнього кількісного аналізу Голокосту у Вінниці, приблизно 10 000 євреїв померло у трудових таборах протягом 1942–1943 рр.
Ми, прийдешнє покоління, маємо пам’ятати про це пекельне випробування , яке випало на долю українського народу, в тому числі і наших земляків.
Багато жителів району, ризикуючи своїм життям та життям рідних допомагали євреям уникнути терору нацистів у роки голокосту. Приклади рятування євреїв на території громади є безліч. Ось кілька прикладів:
Єврейська сім’я Шварцштейн, батьки і шестеро дітей, проживала в містечку Гайсин, Вінницької області. З початком Другої Світової війни сини Шварцштейнов, Гірш і Ківа, пішли на фронт. Їх батьки, сестри і брат, а також дружини з дітьми залишилися в Гайсині, який був окупований німецькими військами 25 липня 1941 року. Місцевим євреям, які становили приблизно половину населення містечка, було наказано зареєструватися, а потім переселитися в гетто. З перших днів встановлення нової влади, німці і місцева поліція грабували майно, знущалися і вбивали нещасних євреїв. 16 вересня 1941 року мешканців гетто вигнали з будинків і під конвоєм повели на околицю містечка, в Белендіївку, де протягом цього і наступного дня було розстріляно близько 1500 чоловік. Серед загиблих були літні Йосип і Маріана Шварцштейн, їх дочки Ханца і Хаюся, невістка Фаїна з дітьми, і їх численні родичі. Врятуватися вдалося 22-річній Марії (в заміжжі Гольдшмідт) з дворічною донькою Лідою і її брату Леву. Увечері вони і ще кілька вижили і були повернуті в наполовину спорожніле гетто. В ту ж ніч Марія з дочкою і братом втекли з Гайсина до друзів українців, а потім були переправлені в хатинку лісника Шутілова, в Мартинівському лісі. Там вони познайомилися з Антоном Семенишиним, жителем села Зятківці, Гайсинського району, який повідомив про підготовку облави і запропонував відвести їх до радянських партизанів. З ризиком для життя Семенишин відвіз маленьку Ліду назад в Гайсин, де передав на виховання Олександрі Мясниковій, у якої дівчинка перебувала до звільнення. Потім, зібравши групу з семи євреїв, до складу якої увійшли Марія і Льова Шварцштейн, Семенишин переправив її в партизанський загін під командуванням Анатолія Кондратюка. Тим самим він дав їм можливість зі зброєю в руках помститися нацистам і їхніх посібників за загибель рідних.
Врятовані знаходилися в партизанському загоні до звільнення області, в березні 1944-го року. Серед партизан була і Анна Друть, єврейська дівчина з Гайсина, яка після війни стала дружиною Льови Шварцштейна. До самої смерті Антона Семенишина, в 1963-му році, врятовані підтримували з ним і його сім’єю теплі відносини. У 1990-х роках дочка рятівника, Катерина Кочуровская, іммігрувала з сім’єю в Ізраїль.
28 жовтня 2007 року Яд Вашем удостоїв Антона Семенишина почесним званням “Праведник народів світу»
Ще одна сім’я – Марія Сладецька і її дорослі діти: Килина, Василь і Фаїна жили в селі Куна, Вінницької області і разом працювали на своєму хуторі. Василь був одружений, і у нього було четверо дітей, а у його молодшої сестри Фаїни Підлипняк було троє дітей.
Якось вночі у вересні 1941-го року в будинку Сладецьких з’явилася їхня знайома Бузя Друть, єврейка з Гайсина. Вона прийшла до них не одна, а зі своїми дочками, Ганною (пізніше Шварцштейн), Ольгою (пізніше Куперман) і Ідой (пізніше Дорман). Вони бігли з Гайсина після минулої там Акції, в ході якої чоловік Бузі був убитий, а 15-річна Ольга поранена.
Сладецькі взяли Друть в будинок, а потім сховали їх на сіннику в коморі. Коли ночі стали холодними, їх підопічні змушені були ховатися в будинку – всю зиму вони провели над російською піччю. Щоб сховані євреї залишалися непомітними для гостей і сусідів, Василь спорудив біля печі перегородку і настил, на якому вони могли спати. Завдяки перегородці ніхто не міг заглянути на піч. Через деякий час 20-річна Анна покинула будинок Сладецьких і приєдналася до партизанів. Безмісячними ночами вона відвідувала своїх рятівників, мати і сестер.
Бузя Друть і її дочки Ольга і Іда залишалися у Сладецьких до тих пір, поки в березні 1944-го року ці території не були звільнені. Коли німці відступали, і в окрузі йшли бої, в будинок Сладецьких увірвалися козаки, котрі стали на бік німців. Вони почали перекладати сіно з комори собі у віз, і Друть і її дочки дуже боялися, що їх проткнути вилами. На щастя, вила їх не зачепили.
Після війни Друть і її дочки повернулися в Гайсин та почали заново будувати своє життя. Василь Сладецький в 1945-му році загинув на фронті, і обидві сім’ї важко переживали його смерть. Дружба між Сладецькими і Друть тривала протягом багатьох років.
9 липня 1997 року Яд Вашем удостоїв Марію Сладецкую і її дітей Килину Сладецьку, Василя Сладецького і Фаїну Підлипняк почесним званням «Праведник народів світу».
Звання «Праведник народів світу» було удостоєно ще кілька уродженців Гайсинщини Серед них: Гончарук (Стасюк) Валентина (м.Гайсин), Драч Антон і Драч Тетяна (м.Гайсин), Желіховська Леоніда (м.Гайсин), Лешінська Олімпіада та Лещінський Петро (м.Гайсин), Мяснікова Олександра, (м.Гайсин), Поліщук Віктор (м.Гайсин), Самопал Петро (м.Гайсин), Стасюк Анастасія, Стасюк Павло (м.Гайсин), Бондар Наталя (с.Гунча), Гончаренко Марфа (с.Ярмолинці) та ін.
Пам’ять про цих героїв має бути також збережена. Це особливо актуально сьогодні, коли наша країна стала об’єктом військової та інформаційної агресії, складовою якої є використання неправдивих історичних міфів та стереотипів в антиукраїнській пропаганді.